Нинішній рік оголошено у Норвегії роком вшанування пам’яті великого норвезького письменника, лауреата Нобелівської премії 1903 р., автора національного гімну Норвегії, впливового і надзвичайно популярного й ефективного громадського діяча Б’єрнстьєрне Б’єрнсона (1832-1910). Норвегія подарувала світові також двох інших нобелівських лауреатів – Кнута Гамсуна та Сіґрід Унсет, видатного драматурга Генріка Ібсена, надзвичайно популярних у світі. Проте для норвезького народу особливо близьким і рідним є, у першу чергу, Б’єрнсон – неперевершений національний лірик, драматург-новатор, театральний діяч, автор романів та повістей про життя простих норвежців, блискучий оратор і публіцист, людина-боротьба, яку на шляху до поставлених цілей не могли зупинити жодні перепони. Сенсом боротьби всього його життя була національна гідність Норвегії, піднесення норвезької самосвідомості та культури. Не стояв він осторонь проблем інших народів. За його ініціативою у Норвегії було засновано Спілку боротьби за мир.
Багато що в ідейно-естетичному та морально-етичному плані єднає постаті Б’єрнстьєрне Б’єрнсона й Тараса Шевченка, що могло б стати полем для цікавих компаративних студій (до речі, норвезький письменник був знайомий з творчістю нашого Кобзаря, а також з окремими творами І.Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, В.Стефаника і високо їх цінував). Але на сьогодні, на жаль, це ім’я мало про що говорить не лише для пересічного українця. Воно практично не уведено в поле вітчизняного літературознавства, хоча свого часу до аналізу творчості Б’єрнсона зверталися І. Франко (стаття до перекладу другої частини драми «Понад наші сили», 1900) і Леся Українка (стаття «Нова суспільна драма», 1901).
Першим друкованим українським перекладом з Б’єрнсона є казка «Ліс» (1886 р., «Зоря», І.Франко). У фондах бібліотеки Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка є пізніші опубліковані переклади творів цього норвезького класика українською: Новоженці, Коломия; драма Понад наші сили, Коломия. Окрім того, 1913 р. у Коломиї вийшла збірка «Мужицькі оповідання», а 1914 р. у Чернівцях – повість «Арне», багато у чому автобіографічна й авторефлективна. На початку ХХ ст. також опублікували свої переклади творів Б’єрнсона І.Франко, М. Павлик, Є. Ярошинська, М. Лозинський, А. Крушельницький та ін.
Пізніших перекладів і видань набирається «аж три», ніби в одну мить цей письменник перестав бути цікавим для перекладачів та читачів. Небезпечне сватання: Оповідання, К., 1986; Орлине гніздо: Оповідання, К., 1995; кілька поезій в антології світової поезії «Передчуття», К, 1979 – це все зі спадщини норвезького класика, що доступне сьогодні українському читачеві. За такою кількістю видань та добором творів, безперечно, практично неможливо сформувати якесь уявлення про постать митця. Мусимо констатувати, що ім’я Б’єрнсона майже зникло з українського культурного простору і виринуло із забуття лише цьогоріч – у рік століття його смерті. Пояснення феномену забуття письменника, який так активно перекладався в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., заслуговує на окрему розвідку, втім, на наше переконання, основні його причини – на поверхні, і вони парадоксальні: Б’єрнсон був занадто проукраїнським діячем! Він займав не просто активну позицію у справі захисту прав гноблених тодішніми імперіями, передовсім Російською та Австро-Угорською, національних меншин, зокрема й українців. Він був напрочуд рішучим і ефективним у цих справах. У листі до редактора українського німецькомовного часопису Ruthenische Revue Романа Сембратовича, завдяки зусиллям котрого і відбулося знайомство Б’єрнсона з Україною, норвезький письменник писав: «Радістю і здивуванням сповнюють мене Ваші змагання. З усіх подвигів сучасного світу Ваші змагання видаються мені найбільшими! Аби тридцять мільйонів українців підняти до рівня свідомого, освіченого народу, отрясти з вікового гноблення, треба провести неймовірну роботу… Відколи я довідався про це, а до появи Ruthenische Revue я нічого не знав про українців, - моє життя стало повнішим, а віра в людство зміцніла». Б’єрнсон став промотором української справи в європейському інформаційному просторі, позаяк вітчизняні діячі мали обмежений доступ до провідних часописів Старого світу. Авторитетне слово видатного норвезького письменника, який на той час перебував на піку слави як третій за ліком нобелівський лауреат, безперечно, сприяло формуванню позитивного іміджу українців у світі, вводило українське питання й українські національні інтереси в контекст загальноєвропейської історії.
Особливої уваги заслуговують наступні кроки Б. Б’єрнсона. Вивчивши за допомогою листування з Р.Сембратовичем та інших джерел історію та суть проблеми, Б. Б’єрнсон надіслав досить емоційного листа міністру внутрішніх справ Росії пану Плеве щодо російського політичного гніту на теренах східних українських земель. 1906 р. він публікує на сторінках впливового французького видання Le Courrier Europeen статтю про утиски українських національних прав у Російській імперії. Безкомпромісність позиції норвезького діяча у справі захисту української мови та радикальність його висловлювань про політичне та культурне гноблення українців спричинили відчутний резонанс в російській пресі. Детальне дослідження історії цього питання до сьогодні не знайшло в Україні свого реалізатора, а воно, безперечно, необхідне і стало б актом вдячності українського народу своєму щирому захисникові!
Українці Галичини не менше відчули підтримку великого норвезького письменника. 1907 р. Б. Б’єрнсон миттєво відреагував у пресі на арешти львівських студентів за те, що останні вимагали викладання в університеті рідною мовою. Безумовно, саме це втручання стало однією з головних причин швидкого звільнення ув’язнених. Листівки зі словами вдячності від звільнених студентів знаходяться сьогодні в особистому фонді Б. Б’єрнсона у відділі рукописів Національної бібліотеки Королівства Норвегія. Чимало там також інших матеріалів українського походження, зокрема листів від кількох українських культурних та громадських діячів (Р.Сембратовича, В.Кушніра, Я.Федорчука, ). Є у цьому фонді й власноруч надісланий І.Пулюєм примірник перекладеного і виданого ним Святого Письма з дарчим написом: «Славному Норвежцьови Б’єрнштерне Б’єрнсонови За слова правди в обороні русько-українського народа проти польської «сатани» дякуючи посилає на спомин з великою пошаною Проф. Др. Пулюй. Прага, 18 липня 1907».
Цей дарунок має безпосереднє відношення до участі Б’єрнстьєрне Б’єрнсона у справі захисту національних прав українців і до без перебільшення найрезонанснішої публікації на цю тему – статті «Поляки-гнобителі», котра одночасно навесні 1907 р. побачила світ у паризькому Le Courrier Europeen, віденській щоденній газеті Die Zeit та українському німецькомовному часописі Ukrainische Rundschau. На ці матеріали про польсько-українські стосунки на західноукраїнських теренах надзвичайно гостро зреагувала польська преса. Видатні представники польської культури письменник Генрик Сенкевич та композитор і піаніст Ігнацій Ян Падеревський виступили проти Б’єрнсона на сторінках віденської Die Zeit. Склалася ситуація, коли у суперечку варто було б втрутитися комусь із авторитетних українських діячів. Редактор Ukrainische Rundschau В.Кушнір за дорученням керівництва Die Zeit звернувся з цього приводу з листом до І.Франка: «Редактор Каннер заявив, що … мусили б написати таку статтю Ви, добродію. Від кого іншого статті прийняти не хоче. На кожний спосіб коштувало би се торгу. Будьте ласкаві, добродію, написати мені, чи згодились би Ви написати таку статтю». Франкові просто не випадало відмовитися від цієї пропозиції, у листі-відповіді він зазначив: «Я готов написати статтю про сю глупу суперечку… Важна нагода дати по пальцях усім блягерам і вияснити дещо руські справи». 29 червня 1907 р. у Die Zeit вийшла Франкова стаття «Три велетні у боротьбі за карлика», за кілька днів вона була опублікована в українському перекладі в газеті «Діло» та інших виданнях. Вона має гострий, іронічний характер. При чому Франко висловлює зауваги до всіх учасників дискусії, але носять вони принципово відмінний характер. Зокрема, аналізуючи статтю Б‘єрнсона, він пише: «Поминувши деякі хибні заложення, які йому (Б‘єрнсону) піддали не зла його воля ані хибна інформація, а головно його поетична фантазія й його співчуваюче, добре серце, то своїм незаводним поетичним інстинктом Бернзон поцілив-таки в слушну точку, відкрив болісне місце русько-польських відносин та заслужив собі ось так на вдячність усіх гуманних людей, зосібна ж у галицьких Русинів. Слабший голос був би може сього не вдіяв» (Діло, 2 липня 1907, С.2).
Дискутантів з польського боку Франко ловить на постійних свідомих фальсифікаціях, домислах, фантазіях, блюзнірстві. Його реакція – іронічне викриття цих «аргументів». Відповідь Падеревському пронизана їдким сарказмом. Ось окремі витримки з неї: «Він (Падеревський) бажає Русинам руського університету, якщо він їм упаде з неба та наперекір усім «просто полякам» буде нами здобутий; а перш усього він бажає собі, щоби Русини не ненавиділи Поляків. Се побожне бажання сильного, що душить слабшого, напоминаючи його при тім: «Цить, дурний, сиди спокійно»» (Діло, 3 липня 1907, С.1). Не менше дісталося від Франкової сатири і Сенкевичу як «головному ідеологу нового польського шовінізму», котрий «вступає у боротьбу з Бернзоном із великим огнем та з малою кількістю амуніції, - він пише по принципу: більше слів, менше змісту» (Діло, 3 липня 1907, С.2). Такими були головні акценти Франкової статті, у котрій він, безперечно, підтримав Б’єрнсона.
Словом, Б’єрнстьєрне Б’єрнсон завжди займав принципову і рішучу позицію, коли йшлося про національне гноблення, позаяк і його рідна Норвегія потерпала від цього лиха надто тривалий час. Чотири століття була вона провінцією Данії, а щойно звільнившись від данської залежності 1814 р., за кілька місяців була змушена вступити в унію зі Швецією (за нетривалий, кількамісячний, час незалежності була прийнята Конституція Норвегії – найдемократичніша у тогочасній Європі). Великий норвежець обстоював національні права словаків, хорватів, румунів та інших народів, котрих історія намагалася викинути на маргінес європейської цивілізації. І робив він це так само пристрасно і самовіддано, як далекого 1856 р. організовував протест проти засилля всього данського у театрі міста Крістіанія (Осло): за сигналом молодого Б’єрнсона шістсот студентів свистом та вигуками перервали виставу, в якій данські актори данською мовою вчили норвежців данській культурі.
Гадаю, що для самодержавних, тоталітарних систем, якими однозначно були Російська імперія і згодом Радянський Союз, демократизм Б’єрнсона і особливо його безкомпромісний підхід до вирішення національних питань були абсолютно неприйнятними. Він цілком уписувався у сформульований радянським режимом і ним же нещадно переслідуваний штамп українських та інших буржуазних націоналізмів. Тому найпростіше було викреслити його зі своїх культурних пріоритетів. Так, Б’єрнсон перекладався у радянський час російською, але далеко не так багато, як того вартував. До речі, поляки теж не вибачили Б’єрнсону статті 1907 р.: його перекладів польською набагато менше, ніж інших нобелівських лауреатів. Натомість у Словаччині, національні права котрої він відстоював на початку ХХ ст., Б’єрнстьєрне Б’єрнсон і до наших днів залишається національним героєм, активно перекладається.
Завдання сьогоднішнього дня в Україні – дати якомога ширшу інформацію про постать Б’єрнстьєрне Б’єрнсона, про його літературну спадщину та громадську і політичну діяльність, особливо про його причетність до відстоювання українських національних інтересів у надзвичайно складні для нашого народу часи. І, звичайно, треба дати можливість українському читачеві безпосередньо ознайомитися з творами цього норвезького класика. На осінь цього року запланований вихід у світ книги, в якій будуть уміщені літературні праці Б’єрнсона, а також матеріали і статті на тему «Б’єрнсон і Україна». Аналогічний розділ, до речі, є і в останній колективній монографії про Б’єрнсона, котра побачила світ цього року в Норвегії. Готується ця книга у Львові фахівцями Центру північноєвропейських досліджень ЛНУ та філологічного факультету цього ВНЗ. Це буде перше наукове видання творів Б’єрнсона в Україні.
Сьогодні у світовому літературознавстві актуальним залишається питання: як сталося, що видатний норвезький драматург Генрік Ібсен не отримав Нобелівської премії? Натомість її отримав Б’єрнсон, котрий не став такою яскравою літературною зіркою, як його земляк. Мусимо зазначити, що така оцінка віддзеркалює реалії дня сьогоднішнього. На початку ХХ ст., 1903 р., коли Б’єрнсонові присудили найвищу літературну нагороду, ситуація виглядала зовсім інакше.
Б‘єрнсон тоді був дуже відомою і популярною людиною не лише у Норвегії, але й у цілій Європі. Діапазон його літературних зацікавлень ширший, ніж у Ібсена. Він був першорядним поетом, прозаїком і драматургом, тоді як Ібсен все-таки зробив собі ім‘я лише як драматург. Премію Б‘єрнсону присвоїли з формулюванням «за благородну, високу і різнобічну поезію, яка завжди відзначалася свіжістю натхнення і рідкісною чистотою духу» з додатком «а також за епічний і драматичний талант». І сьогодні Б‘єрнсона більше знають і цінують як поета і повістяра, а Ібсена як драматурга. Хоча свого часу Б‘єрнсон торував дорогу своєму старшому на чотири роки другові й колезі у театральному світі: саме він був основоположником скандинавської історичної драми, а Ібсен її розвивав на вищому рівні; саме Б‘єрнсон почав першим у Скандинавії писати реалістичні п‘єси на сучасну тематику, а Ібсен її підхопив і силою свого генія довів до вершин світової драматургії. До того ж саме Б‘єрнсонові п‘єси першими пробилися на широку європейську сцену і набули там великої популярності, перш ніж це сталося з творами Ібсена.
Однаково високо цінував драматургічний талант Ібсена та Б‘єрнсона І. Франко, назвавши їх геніальними одиницями, котрі у ХІХ ст. намагалися «зламати переваги театральної порнографії» (Львівський театр і народна честь, ЛНВ, 1905). Леся Українка у вищезгаданій статті «Нова суспільна драма» дуже високо оцінює творчість саме Б‘єрнсона, вважає його більшим новатором у драматургії, ніж Ібсен: «Бьернстьерн уже гораздо ближе Ибсена подошел к новейшей общественной драме, если его «Столпы общества» можно еще отнести к категории обличительных пьес, то вторая часть его «Выше сил» всецело относится к разряду новейших общественных драм…» (Твори у 10 тт. - К., 1965. - Т. 8, С. 214). Загалом, аналізу п‘єси «Понад наші сили» вона присвятила чи не половину своєї статті, дуже прихильно її оцінюючи.
Видатний радянський германіст і скандинавіст В.Адмоні так оцінював драматургічну спадщину Б’єрнсона: «У розвитку європейського театру останніх десятиріч ХІХ ст. Б’єрнсону належить вельми визначне місце. Його п‘єси увійшли у той сучасний репертуар, на основі якого зростали нові напрями у театральному мистецтві цієї епохи … Особливо важливою є та роль, яку п‘єси Б’єрнсона відіграли у розвитку «Вільного театру» Антуана у Франції та Мейнінгенського театру в Німеччині» (Творчий шлях Б’єрнстьєрне Б’єрнсона // Б. Бьернсон. Пьесы. – М.-Л., 1961).
Ще один аргумент на користь Нобеля для Б‘єрнсона – він був публічною, знаною і популярною у Європі особистістю, активним громадським діячем загальноєвропейського масштабу, засновником Міжнародного комітету миру. Ібсен – людина-одинак, по суті, замкнена як творець у своєму індивідуальному просторі.
Чи мав все-таки шанси отримати Нобелівську премію Ібсен, можливо, за кілька років, - питання риторичне. Те, що він її заслуговував – безперечно. Але часто нобелівськими лауреатами з літератури стають маловідомі для широкого читацького загалу, часом – і для фахівців, письменники. І то з різних причин. Нобелівська премія, як і багато інших літературних премій, часто присуджується під впливом зовнішніх факторів: моди, кон‘юнктури, особистих симпатій, збігу історичних обставин тощо. Свого часу номінувалися, але залишилися без Нобеля такі гранди світової літератури, як Лев Толстой, той же Генрік Ібсен, Федеріко Ґарсія Лорка, Франц Кафка, Е.-М.Рільке, Джеймс Джойс. Марселя Пруста 1917 р. переміг практично «незнаний» сьогодні данський письменник Карл Адольф Г‘єллеруп з формулюванням «За різнобарвний та поетичний творчий доробок і високі ідеали».
Словом, сталося так, як сталося. Ібсен залишився без Нобелівської корони, зате коронований всесвітньою славою і визнанням. Б‘єрнсон – перший нобелівський лауреат для Норвегії, і, як на мене, цілком заслужений. Перед приміщенням Національного театру в Осло вони стоять поруч: Ібсен і Б‘єрнсон, два основоположники норвезького театру, два велетні норвезького національного духу.
Г.М.Нога, к.філол.н., учений секретар Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка
НАН України